|
| Я буду молитися за вас |
18.11.09. Благословенна земля прилуцька... Скільки страждань, горя, несправедливості, німих сподівань зробили свій відбиток на ній. Як гірко плакала вона за своїми синами й доньками, яких назавжди забрали війни, солдатчина, голодомори...
Як нестерпно боліло її серце, коли забивали дошками вікна й двері храмів і монастирів, забороняючи світлу Божому зцілювати її рани. Здавалося, залишилось зовсім мало до повної руйнації й зубожіння. Проте вона щоразу воскресала й окрилялась. Її рятувало світло Божого Духу, самовіддані люди і їх щирі молитви. Пам’ять свято береже імена видатних наших земляків-молитвеників Іоасафа Білгородського, Димитрія Ростовського, Василія Прилуцького, які віддали своє життя в ім’я утвердження віри Христової, в ім’я торжества справедливості. Одне покоління змінювало інше, але щоразу Господь посилав на нашу землю своїх обранців, наділяючи їх Божою іскрою й своїм благословінням.
Так, у 1957 році у родині Валентини Гордіївни та Григорія Івановича Мезенцевих народився син Олександр. У дитячі роки був надзвичайно допитливим і спостережливим, дуже чуйним до людського горя і вразливим. У 1964 році хлопчик пішов до першого класу Прилуцької середньої школи №1. Вчився добре, був зразковим, дисциплінованим учнем, проте все частіше став замислюватися над сенсом свого життя, над тим, як влаштований світ, і, що може зробити людина, аби зробити його кращим. Часто й батькам і педагогам було важко знайти відповіді на глибокі, філософські, часом зовсім не дитячі питання хлопчика-підлітка.
Попри суворі заборони батьків і вчителів юний Олександр починає ходити до церкви, розуміючи, що тільки тут він знаходить душевний спокій. У храмі юнак черпає безцінну мудрість із духовних книг, поступово стає справжнім християнином, вирішує присвятити своє життя Богові. Про такі небачено сміливі наміри ніхто не міг навіть здогадуватися. Укотре Олександра сварили вчителі за негідну поведінку (бо ж ходив до церкви), у черговий раз його засуджували на зборах ровесники, називаючи негідним звання піонера, погрожуючи ніколи не дозволити стати комсомольцем.
Із юних літ Олександр зазнав виснажливої боротьби свого внутрішнього світу із переконаннями кількох поколінь радянської системи. Він постійно відчував спротив: його не розуміли не тільки в школі, а й вдома, вважаючи, що його прихильність до церкви й щира віра в Бога не приведе до добра, а тільки накличе неприємності й проблеми. Розумів і підтримував хлопця тільки настоятель Сорочинської Миколаївської церкви отець Григорій та бабуся Олександра, яка постійно крізь сльози благала Бога допомогти її рідному онукові, відчуваючи серцем, що з нього вийде видатна людина.
І Бог допомагав Олександру. Незважаючи на всі перестороги й погрози, він впевнено йде до своєї мети: багато читає, гартує свою силу волі під час посту, багато працює й залишається спокійним і смиренним.
У 1976-1978 роках Олександр Мезенцев проходив строкову службу в лавах Радянської армії у місті Одеса. Після закінчення служби без вагань вирішив вступати до Одеської Духовної семінарії.
Лист від Олександра, у якому він писав про своє рішення, приголомшив батьків: соромно було дивитися в очі знайомих, колег, через те, що не зуміли "правильно" виховати сина.
Проте любов до своєї дитини перемагає все. У 1979 році Валентина Гордіївна їде побачити свого сина й засвідчити свою щиру материнську любов.
Зайшовши до семінарії, Валентина Гордіївна попрохала чергового покликати їй Сашу Мезенцева. Та її подиву не було меж, коли до неї вийшов високий і привітний монах на ім’я Антоній. Монах, який відрікся від грошей, від слави, від сім’ї, від усіх принад світського життя, і, що найтяжче – від власної волі. Тільки очі й любляче синівське серце видавало в ньому її сина.
Як виявилось, 25 лютого 1979 року Олександр Мезенцев був пострижений в мантію і отримав ім’я Антоній на честь Преподобного Антонія Печерського.
Так, саме з Одеси починається монашеський подвиг отця Антонія. У 1980 році він рукопокладений в ієромонахи, а вже у 1982 - його переведено до Псково-Печерського монастиря. Ігумен цієї обителі архімандрит Гавриїл помічає надзвичайну працелюбність, наполегливість, відповідальність і цілеспрямованість молодого інока. Керівництво Православної церкви надає ієромонаху Антонію право служити настоятелем у храмах села Дуброво, села Ніколо-Яровня, міста Сичьовка Смоленської єпархії. Щоразу отцю Антонію діставались напівзруйновані, обшарпані обителі, а він, не жаліючи себе, робив із них найкрасивіші храми, проповідував слово Боже так, що воно проростало й давало добрий пагін в душі того, хто його почув.
У 1987 році у житті отця Антонія сталася чи не найвидатніша подія. Архієпископ Смоленський (а нині патріарх Московський і всія Русі) Кирил висвятив отця Антонія в сан ігумена.
Як і раніше, перед батюшкою Антонієм стояло дуже складне завдання: відродити давній та збудувати новий храм у місті Сафоново. У скрутний час перебудови, назрівання політичної кризи довелось працювати ігумену, проте з Божою допомогою, яка надходила по його щирих молитвах і праведному життю храми таки засяяли золотими куполами, розбудили і наповнили душі жителів Сафоново живлющим церковним дзвоном.
14 травня 1991 року отець Антоній призначений ігуменом Свято-Троїцького Герасимо-Болдинського монастиря Смоленської єпархії.
На долі цього монастиря (як і інших православних святинь) зробили трагічний і болючий відбиток ІІ Світова війна й Радянська влада. Перед очима ігумена Антонія була лише територія колишньої давньої обителі (заснований монастир у травні 1530 року) та кілька невеличких будиночків.
Відродити святиню у первозданній красі, завдання надскладне і, здається, непосильне. Та коли справою людини керує десниця Божа, коли душа перебуває у постійній щирій молитві, а серце велике, гаряче й любляче – відбувається диво: із небуття постає величний монастир із храмами, дзвіницями, службовими приміщеннями.
Легко пливе над обителлю малиновий дзвін. Хрест на стрункій дзвіниці ось-ось дістанеться неба, пронизаного сонячними променями. Повітря чисте й свіже, напоєне ароматами трав і квітів. Навколо розлита надзвичайна тиша, яку порушує дзвінкий спів птахів та дзижчання трудівниць бджіл.
Свята обитель... Вона, як оазис в пустелі, притягує до себе стражденних і змучених. Вона зцілює найтяжчі душевні рани.
Очі ігумена Антонія, сповнені ніжної волошкової сині, любові до людей і легкої втоми. А в думках ревні молитви до Бога про утвердження віри православної й спасіння душ людських. На думку батюшки Антонія, монастирі і храми – це світлі острівки благодаті серед розбурханого океану гріхів роду людського, молитовні лампадки, які світять з пітьми богозабуття. Тому й розбудував отець Антоній за своє життя 15 православних святинь.
Куди б не закинула доля отця Антонія, він завжди пам’ятав про землю, на якій народився. Звертаючись до Бога, просив благодаті, миру й спокою для своєї малої батьківщини. Із великою любов’ю і ніжністю говорить отець Антоній про прилучан.
Улітку цього року однокласники Олександра Мезенцева організували зустріч випускників. З’їхалися давні друзі із багатьох країн близького зарубіжжя, аби згадати свої безтурботні роки, сказати про те, чого досі не говорили. Прибув на зустріч із своїми однокласниками й архімандрит Антоній.
Усі розповідали про свої життєві дороги, а отець Антоній лиш скромно сказав про свій монастир. Не повідав однокласникам про те, що він є видатною історичною постаттю в історії сучасного православ’я. Не став говорити й про те, що має найвищі нагороди Православної церкви: орден Преподобного Сергія Радонєжського ІІ ступеня, орден Святого Благовірного князя Даниїла Московського ІІ ступеня, орден Преподобного Сергія Радонєжського ІІ ступеня.
Замість усіх слів ігумен Антоній запросив усіх своїх друзів приїхати в Болдино. 43 прилучан (стільки місць у сучасному автобусі) отримали унікальну можливість побувати у Росії, а саме у Болдинському монастирі.
Хоча дорога була далекою й звивистою, та вже через 16 годин сам отець Антоній із любов’ю й батьківською турботою зустрічав прилучан. Впевнена, що всі учасники поїздки були невимовно вражені надзвичайною гостинністю, опікою й увагою ігумена Антонія до нас, його земляків.
Усі ми були свідками великої пошани братії до свого настоятеля, бачили, яка величезна кількість людей приїздить у Болдинський монастир з усіх усюд. У очах приїжджих світиться надія, іноді біль, а частіше вдячність і радість від можливості перебувати на святій землі.
Швидко минав час, сповнений щирого спілкування земляків. Отець Антоній розповів не тільки про історію Болдинського монастиря, а й організував екскурсію до Смоленська, де прилучани побували у кафедральному Успенському соборі з чудотворною іконою Богородиці “Одигітрія”, відвідали алею Героїв війни 1812 року, дізнались про історію міста-фортеці. Перебуваючи у Болдинському монастирі, кожен з нас відчував душевний спокій, гармонію із всесвітом, адже ми перебували в особливому світі, де немає зла, заздрощів, гонитви за славою чи грішми. Натомість довкола панує мир, злагода, божественна тиша й любов. Кожен з нас почувався як удома, бо відчував на собі батьківську турботу й щирість нашого видатного земляка – ігумена Антонія.
Розставання було гірким: на очах прилучан вдячність і сльози, на очах отця Антонія – невимовна туга за рідним краєм.
Дорогою не хотілось говорити. Думалось про велич людського духу, життєвий подвиг, нелегкий хрест і справжність почуттів нашого великого земляка. На душі був спокій і мир. Згадувались останні перед нашою дорогою слова отця Антонія: “Я буду молитися за вас і за наші Прилуки...”
Читать все Прилукские новости
Ірина ІЦЕНКО, завуч спеціалізованої школи №6.
Газета "В двух словах"
|
| Комментарии |
|
Нет комментариев.
|
| Добавить комментарий |
|
Пожалуйста залогиньтесь для добавления комментария.
|
| Рейтинги |
|
Рейтинг доступен только для пользователей.
Пожалуйста, залогиньтесь или зарегистрируйтесь для голосования.
Нет данных для оценки.
|
|
|
Опубликовал 
